Окупать не дают забрать тіло додому. Та Назар Махневич обов’язково повернется – нехай і після перемоги. Мати, как прошла через сим кіл пекла, аби довести, що її єдиний син загинув, чекає, що зможе перевезти його додому. І провожу в останню дорогу, як він на это заслуживаю, захищаючи нас із вас ціною власного життя…

Захищаю Украину от загарбницких рук российских окупантов, загинув чортковянин – 29-летний Назар Махневич. Рідні довго розшукували його, сподіваючись на диво. На жаль… Назар загинув ще 5 мая, под час захоронения разом із побратимами ворожого блокпосту у селі Цуповка Дергачевского района на Харьковщине. Окупить влучно поцілили гранатою. 5 травня життя 29-річного воїна обірвалося. Про это повидомили у Чортковский городской рад.

Єдина мрія матери — перевезти тіло сина додому

Мати Назара Світлана Махневич ще довгі місяці оббивала пороги різних інстанцій, розшукувала побратимів, аби бодай дізнатись, як загинув син. І їздила до пораненых братьев, аби отримати свидчення и змінити статус єдиної дитини из «зниклий безвісти» на «загиблий». Жена, как повернулась из Италии, зізнається, що, наївна, сподівалась: знайде правди и допомоги на Банковій — и навіть поїхала туди. Правда, дала блокпосту перед Офисом Президента пройти не удалось. Проте довелось пройти миністерства и навіть через суд. Тепер єдине, що залишилось материнства — чекати на нашу перемогу чи бодай на повернення містечка, де поховали Назара, на подконтрольну територию. Згорьована мати найбільше мріє — переприезд тіло додому, у Чортков, аби її дитина покоїлась в рідній земле…   

Мама Світлана розповіла, що її Назар був надзвичайно патриотичным хлопцем. Дуже охоты служители у війську, втім мав зайву вагу та з першої проби до армії його не взяли. Хлопець навіть по остатку собі ціль и схуд от 94 до 72 кг. З прочей проби його таки взяли в армию.

Назар Ярославович Махневич  народился 19 лютого 1993 року у Чорткові. Письмо строковой службы перевилось на заочную форму навчання в чортковском филиале ЗУНУ и подписал первичный контракт на службу в ЗСУ. Пройшов чимало гарячих точок, був учасником бойцовских дій. Служит у разных бригад и прорабатывает несколько ротаций. Останнє місце службы – 8 батальон 10 гірско-штурмової бригади. В то же время прибыл домой, побыв несколько дней, которые ночью позвонили: требуется срочное отправление на службу, росповила мама. Назар узяв наплічник и поїхав…

— Я ничего не знала, тогда перебувала в Італії, в том же потім побачила, що почалась війна, — ответила Світлана Махневич. — У Назарка 19 лютого був день народження, йому виповнилось 29 років. Я приготовляла гарний подарунок. Але, на сожаление, так и не удалось подарить його синови…

Не зумів потримати Назар в руках в останню нагороду: 4 лютого його нагородили Хрестом сухопутних війск. Буквально нещодавно нагороду передали матери – вона наполягала, аби відзнака була вдома. За час військової службы Назар отримав вже чимало військових удостоверений в городе.

Мати из сином ніби помінялись місцами

— Він був дуже порядочным, проукраїнським и патриотично налаштованим. Мені часом издавалось, що не я мати, а він моя дитина, а навпаки, — пригадує пани Світлана. —Він хоч вже і був дорос, але ж дитина моя… А душа і розум у нього були вже зрілими, як у людейни, яка чимало побачила-пережила. Читаю зараз нашу переписку у ватсапі, він мені відкривав очі на багато питань. Деякі речі пояснював на пальцях. Дуже поважав чеченського лидера Дудаєва. Рівнявся на нього. З повагою говорив про Шаміля Басаєва. Развернутое в війну в Чечне, проводив аналогії и скидав документальные фільмы. Вышло, що не я його вчила, а він мене. А я мусила гуглити чимало речей, аби говорити на рівні из сином. Мусила бути и за маму, и за тата, которого не стало 6 лет назад.

Назар захоплювся військовою техникой и знав про неї абсолютно все. Кожен гвинтик, кожная деталь, що де і навіщо знав досконало. І спросил, аби бути механиком-навидником. И не було меж його радостей, коли в разом і из хлопков «затрофеев» в орке к другу БМП.

Пройшов Бучу, Ірпінь, Гостомель

— К сожалению, перед останнім боєм він її вра́тив, машину сильно обстріляли — вона стала недієздатною, — поділилась Світлана Махневич. — Це додало йому злости и люти. Хоча куди більше, коли син пройшов Бучу, Ирпінь, Гостомель… Бачив наслидки звеньев, попелища и згарища, дивився на почорнілих від жаху и болю людей. Казав мені: «Мам, оце все, що ти бачила по ТВ – вважай, що ти нічого не бачила». Що сказать всё жаху описати неможливо. Розповідав про розтерзани тіла молодих дівчаток, як їм хресті вирізали на грудничках. Як вулицами, ниби примари, ходили зґвалтовані жінки с опущеними головами.

Тоді ж Назар, который завжди бувь надто добрим и справедливим, зізнався матери: тепер не шкодуватиме никем из ворогів. Який полон? На нього заслуженную хіба вищі військові чини ворога — і те лише для того, аби дізнатись у них важливу інформацію. Решту нужно просто винищувати, пригадывая матір.

— А в мене серце розривалось. Він настілки бувь завжди гуманним – до чого треба було довести мою дитину, щоб він так моли. А зараз ще гірше, — жінка зупинила розмову, вона плаче…

2 травня Назар подзвонив до мами. Світлана каже, вони балакали, наче востаннє — и не мог сказать про все на свете. Хоча часто син обмежувався свидомленнями на кштальт «у мене все ок».

Треба войти в бій, и я не могу лишить своих хлопців

— Уявляєте, мій син почав заїкатись, — матері важко це все згадувати. Жінка робить паузы, аби опаpувати себе. І продовжує, — Назарко, як я потім дізналась, отримав контузію. Але в госпитале їхати відмовився, мовляв, треба войти в бій, и я не могу лишить своих хлопців. Зараз я вже думаю, якби він не разрешил, якби тоді погодився ликуватись, може б и залишився живим. А так через контузию, напевне, больше и повильнее ориентировался и не змиг дати радугой, коли кинули гранату.

Коли Світлана приїхала додому из Італії, выиграла 8 мая на сторінці сина некролог. Писав Леонид, що Назар загинув. Там було багато добрых слів про сина і сотні слів співчуття. А в Світлани в цю мить життя ніби зупинилося. Її син офіційно перебував в статус «зниклого безвісти». І тоді почались їїїї власні сім кіл пекла, через яко їй довелось пройти, аби дознаться правду про сина. І про його загибель. Больше того, добитись, щоб змінили статус «зниклий безвісти» на «загиблий».

— Ми шукали його в списке тих, хто був в полоні, між пораними, загиблими, ніде Назара не було. Я попросила через соцмережі, аби повидомили бодай щось про мого єдиного сина, — пригадує Світлана. — Просила, щоб хоч хтось відгукнуся із його братимів. Одного разу мені подзвонила дружина братима. Колі. Першими її фраза було «я мушу повидомити вам гірку звістку».

Коля був дуже добрим другом Назара, хоча у чоловиков була суттєва різниця у віці. У Колі дружина і п’ятеро діток, у Назара – осталась дружина. Головки служили в одной роте, а у них було й чимало спільного, раз вони так подружились. Микола не был очевидцем загибания Назара, поэтому мати далі вперто шукала тих, хто бачивъ все на власні очі. Їздила у військову частину, опитувала всех, хто бодай щось міг знати про сина, и таки знайшла.

Там було пекло на земле

— Десь через місяць відгукнуся братим сина Станислав, він довго не бачивъ моїх повидомлень, бо був на передку, а теперъ отъединся у госпиталі, — поділилась пани Світлана. — Мужик написал меня в частном порядке, коли и за других обставил загинув Назар. Я записала, что явилась очевидцем, він позвонила имeна и що за потребительства хлопцы готовы свідчити у суда. Розпов, что на данный момент блокпост було справжнє пекло на земле. Их обстреливали из всех боков, поливали из градаций, галили по ним из літаків. Якби у нас тоді була перевага у зброї, або хочет б як зараз, мій син не загинув би.

Станислав розповов, де похвалили Назара. Побратими надали локацию, де покоїться його тіло. Але потрапити на ту територию зараз неможливо – вона окупована.

— Мені самій довелось шукати свідчення, аби сина визнали загиблим, — поділилась Світлана Махневич. — Один із братів нотариально затвердив свідчення. Требование було ще бодай одного. Знайшла пораненого побратима Тараса у госпиталя, але у нього не було паспорту, лише Е-документ. А нотариусам такого не достатньо. Тоді ми записали видео, де він себе назвали все повидомив, коли и як загинув мой син. Тоді з цими свидченнями ми з адвокатом подали до суда. Суд ухвалив рішення, и взял тоді я смогла отримати свидоцтво.

Зараз матери залишається обязанъ надіятись на нашу перемогу, або хоча б на де окупацію території, де покоїться її син. А далі віднайди его тіло и переприюти додому, щоб поховати у рідній землі як главы.

— Я надюсь, смерть моє дитини була недаром, и это бережное життя в нем — как військовим, так и гражданским, матерям, дітям, литным людям, — каже пани Світлана. — Украина мусить перемогти. А я чекатиму, коли зможу поховати сина вдома.

Було светлее, якби сказал правду

У Назара залишилась молода дружина Тетяна – пара собралась 5 лет спустя 10 лет, саме на день рождения Світлани. І тепер жінка каже, вже николи не зможе виднати своє свято. На війні зараз племінник Богдан, важная жінка молиться, аби бодай йогого зберіг.  

— Я довго не мог зрозуміти нашего законодавства. Вносяти у списки «списков безвісти» усіх, тіло кого не змогли забрати чи знайти, — каже пані Світлана. — Невже не может быть направлена ​​поправка к Закону зараз, коли йде війна. Необходимо не марнуть стільки часу, сил, нервів и здоровія, доводячи, що твій син загинув. Було б інакше, якби мені одразу сказал правду. А так родичі мусять пройти через суди и ресту. Чому я могу собрать свидание и довести, что моя дитина загинула?

Жінка ще довго розповідала про все поневіряння. Як намагалась шукати допомоги и правди в Президента, для того чтобы поїхала у той столицю. Невозможно пройти через блокпосту на Банковском. Як плакала и обіцяла нікуди звідти не войти, доки їй не допомогуть, нехай навіть в кайданки закують. Наивна, гірко констатує пани Світлана. Защита, освобождение, как люди из блокпоста порадили зверства до Міністерства ветеранов. А вже там її вивали, бодай трохи розрадили й обіцяли допомогти. Там дали свои координаты, номера телефонов. И в співпраці с министром, тамтешным и своим юристом почалась паперова й суда тяганина.

Світлана згадує, як збиралась сама їхати на Харьковщину, шукати тіло сина. Контактировала с місцевими волонтерами и депутатами. Єдине, що її зупиняло — це ж доведеться спілкуватись і из представниками країни, яка вбила її дитину. Просити, говорити, вмовляти, аби віддали тіло. Про те, що й сама думала не повернуться звідти, тоді не думала. Проте чіткобольд: Назар цього не хотів би, і, якби був живим, не допустив би за жодних обставін. Тому зараз женщина вірить: територію звільнять, и тіло її сина отдаст.

Поховали Назара саме там, у сел Цупивка, де вин и загинув. Та хлопець обов’язково повернеться додому — вже після української перемоги…

Редакция выговаривает щири совчуття мамы, дружины, все родины, землякам, братьям и всем, хто вратив дорогу людям. Вічная память, шана и слава тоби, Герою…