Ольга Мельстер працювала кондитеркою i виготовляла смачнi та гарнi пряники. З креативними картинками, а також пiд розмальовки малюкам. Про ці пряники писали місцеві ЗМІ.

Оля часто витрачала кошти на різну благодійність.

Чоловік, Тарас Мельстер працював в IT-сфepi, гарно заробляв.

Пара безкінечно далека від війни. Тарас відклав «мишку» і клавіатуру. Оля обрізала косу, аби не заважало волосся броніку.

Подружжя стояло разом з побратимами на самій пекельній ділянці. Пісок, випалене обстрілами поле, не дуже глибокі окопи і більш нічого.

Вони загинули під час одного з самих жорстоких обстрілів. Усім. Авіація, вертольоти, міномети, важка артилерія.

На той край села було страшно дивитися. Хотілося відвернутися від звуку розривів.

До останніх годин оборони Сіверодонецьку на тій позиції уціліло двоє бійців з взводу. Підрозділ утримав позиції.

Наш водій з ТРО «Андрюха» повідав мені про подружжя. «Така гарна пара була, разом воювали».

«Андрюху» разом з нашими контузив танк на переправі річкою з Севердону. Танк уже бив з тилу, з того берегу куди ми пливли. Ворог нависнув над Лисичанськом.

Ми випливли і я забрав повідану історію. Я їх не знав і не бачив.

Не знаю чому. Вони приходили до голови багато разів.
Певно їхні душі просили передати. Це буде доречно на роковини Голодомору.

– Ми, добрі, світлі, мирні, чемні. Оля та Тарас.

Передаємо вам, російські окупанти. У вас був Су-25, Мі-24, Гіацинт і 120-й.

А в нас були автомати і ванільні пряники. Ви всього-лише убили нас. А ми поховали вашу мрію.

І спецназ, і кадирівців, і ФСБ, і армію. Ми втримали позицію.

Так, залишились там назавжди. Але і назавжди полягла остання надія Москви на «широкий наступ».

Більше ніяких великих наступів не було. І не буде.

І ніколи не буде більше Голодомору. А будуть дітки їсти кумедні пряники.

На солодкий день ПЕРЕМОГИ. Честь.